Бойко І. М.,
викладач кафедри
інструментального виконавства
УДПУ імені Павла Тичини
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ФАХОВОЇ (ФОРТЕПІАННОЇ) ОСВІТИ У СУЧАСНИХ МУЗИЧНО-ПЕДАГОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ
У процесі визначення різних аспектів розвитку фахової (фортепіанної) освіти особливого значення набуває аналіз наукових досліджень, які містять відомості про історію походження фортепіано, формування засад професійної освіти за фахом, методики навчання, педагогічний досвід її представників та інше. Вивчення джерельної бази за темою дослідження дозволяє розкрити й узагальнити різні наукові позиції щодо розвитку національного музично-освітнього явища.
Автори наукових розвідок підходять до історико-культурологічного питання з різних принципових позицій щодо її відповідності основним постулатам української загальнопедагогічної думки, розвитку вітчизняної фортепіанної та виконавської освіти, музичної педагогіки або в контексті західноєвропейських аналогів. Серед них: Ж. Аністратенко-Хурсіна, Р. Верхолаз, Л. Гнатюк, С. Горбенко, М. Гордійчук, І. Грінчук, Н. Гуральник, Ж. Дедусенко, Н. Зимогляд, Н. Кашкадамова, Г. Курковський, Л. Лисенко, Л. Мазепа, О. Михайличенко, Ю. Некрасов, А. Ольховський, О. Ростовський, Т. Рощина, Н. Руденко, М. Станкова, М. Степаненко, Ж. Хурсіна, Д. Чижевський, В. Шульгіна та інші.
Розглядаючи дані питання, автори водночас подали цінний фактологічний матеріал з історії світової музичної практики. У їхніх дослідженнях висвітлено різноманітні аспекти музичної культури, естетики й мистецтва, музичної педагогіки та освіти, піднято питання музичної соціології та критики. Наукове узагальнення цих важливих питань дозволило проникнути в сутність окремих явищ української фортепіанної освіти, визначити їхній вплив на загальний процес культурного розвитку суспільства.
Першу третину ХХ ст. в аспекті розвитку освіти та музично-педагогічної думки вивчали І. Ларіна (спадщина вітчизняних музикантів і педагогів), Л. Мазепа (музична освіта у Львові), Л. Проців (стан музично-педагогічної думки в музичній періодиці), Т. Танько (розвиток музично-педагогічної освіти в східному регіоні), М. Черепанін (розвиток музичної культури та освіти Галичини).
Розвиток музичної освіти та творчості знаходяться у прямій взаємозалежності. Звернемося до наукової праці А. Ольховського з історії розвитку української музики, де він позиціонує його як процес постійного, поступового накопичення художніх цінностей. Його висновки свідчать про «наявність в українській музиці початку ХХ ст. значних потенцій» [4, с. 381], вказуючи на перспективний шлях «зміцнення національної музичної школи» [3; 4, с. 395].
Н. Гуральник у своїй періодизації взяла за відправні позиції декілька історичних етапів становлення музичної освіти, що окреслила В. Шульгіна, яка запропонувала власну історичну періодизацію музично-освітніх процесів [4, с. 133].
Перший з них охоплює період XVІI – першої половини XVIІІ ст., коли в Україні накопичується власний практичний досвід національної музичної освіти, який синтезується з досвідом шкіл слов’яно-греко-латинського типу, братських шкіл та західноєвропейських університетів. Гуманістична спрямованість, синкретичний характер загальнокультурної і музичної освіти, що сприяє становленню творчої особистості, відповідає тенденціям європейського Відродження. Відбуваються найвищі досягнення музично-освітнього процесу. В Україні цей період пов’язують із Києво-Могилянською академією [6, с. 25].
Другий період. У XVIІІ – першій половині ХІХ ст. під впливом інших культур, зокрема російської з її центрами в Москві і Петербурзі, а також слов’янських музичних шкіл: польської, чеської поряд з німецькою, австрійською, італійською українська культура зазнає позитивних змін. Україна й сама починає постачати професійних музикантів, особливо до Росії. Подальше удосконалення майстерності українських музик таких, як: М. Березовський, Т. Білоградський, Д. Бортнянський, М. Полторацький та ін. в Італії, Німеччині доводить їхній професіоналізм до найвищого європейського рівня. Отже, цей період характеризується запозиченням і асиміляцією досвіду різних європейських музичних шкіл, що сприяло професійному зростанню музичної освіти в України і стало підґрунтям для подальшого формування національної школи [6, с. 25].
Третій період. У другій половині ХІХ ст. відбувається професіоналізації та відбудова національної музичної школи, яка розвивається у контексті європейської. Це все відбувається внаслідок децентралізації зарубіжного музично-освітнього досвіду і його проекції на власні культурологічні проблеми. Цей період пов’язаний з діяльністю основоположника української класичної музики і національної школи М. Лисенка та його послідовників М. Леонтовича, Я. Степового, К. Стеценка та інших. [6, с. 25].
Четвертий період. У першій третині ХХ ст. могутні імпульси національно-освітнього процесу розповсюджується на різні регіони України. Київ, Харків, Львів, Одеса стають визначними музично-освітніми центрами, які притягують до себе видатних діячів європейської музичної культури: Ф. Блуменфельда, Г. Беклемішева, Р. Глієра, Г. Нейгауза, Б. Яворського та інших. За часів Української революції і державності 1917–1920 рр. та українізації 20-х рр. ХХ ст. закладається фундамент для синкретичного музичного виховання підростаючого покоління, його потужного творчого зростання на українській національній музиці як складовій частині світового мистецтва. Національна музична освіта розвивається як система, що має три ланки: загальноосвітня і дитяча музична школи; середні спеціальні навчальні музичні заклади; консерваторія, музичні інститути. З метою підвищення рівня музичного виховання дітей відкриваються музично-педагогічні факультети, факультети мистецтв, де на новому науковому рівні, з використанням найновіших досягнень у галузі психології і педагогіки музичної творчості відроджуються концепції синкретичної професійної підготовки музиканта-просвітника. З іншого боку, професіоналізація музичної освіти майбутнього виконавця, історика, теоретика і композитора підноситься на високий щабель майстерності в системі вищих музичних (консерваторія, музична академія) навчальних закладів. Загалом у зазначений період національна музична освіта характеризується інтровертними процесами, що сприяють розвитку композиторської творчості, інструментальному виконавству і формуванню українського музичного репертуару для різних ланок навчання [6, с. 25-26].
П’ятий період. Період Великої вітчизняної війни (1941-1945) і післявоєнні роки мають не абиякий вплив на розвиток української музичної освіти. В роки евакуації відбувається обмін досвідом між різними виконавськими школами, дедалі зростає рівень професіоналізму в системі музичної освіти України. В українських навчальних закладах працюють талановиті педагоги-піаністи: К. Михайлов, Є. Слівак, М. Старкова, Б. Рейнгбальд, А. Янкелевич та інші, які фактично готують професійні кадри для Московської консерваторії. Насувається кризова ситуація, зміст навчання музики втрачає концептуальний характер підготовки виконавця-інтерпретатора і виховання творчої особистості музиканта, коли ідеї професіоналізму набувають формального характеру. Слово професійний заміняється словом аматорський. Цей період характеризується екстравертністю історичних процесів в Україні, відбувається постійна міграція професійних музикантів до Москви, а згодом й за кордон [6, с. 26].
Шостий період. У середині ХХ ст. (за В. Шульгіною) за умов проголошення гасла «злиття націй» дедалі помітнішими стають протиріччя між культуротворчим процесом та політикою нової радянської соціалістичної влади. Подальша професіоналізація музичної освіти, в т.ч. й дитячих музичних шкіл, приводить, з одного боку, до великих досягнень виконавців на міжнародних конкурсах, (демонстрація радянської системи), а з іншого, – до занепаду музично-естетичного виховання в музичних школах і підготовки спеціалістів у цій галузі.
Сьомий період. Наприкінці ХХ ст. відбувається усвідомлення необхідності вирішення власних культурологічних проблем, відродження національної музичної освіти на новому світоглядному рівні на основі узагальнення досвіду творчого виховання особистості в різних національних музичних школах. Відроджуються ідеї музично-естетичного розвитку молодого покоління та поновлюється комплексний підхід до підготовки спеціалістів у цій галузі на музично-педагогічних факультетах [6, с. 27].
Ми погоджуємось із думкою В. Шульгіної, що сучасні умови національного відродження, оновлення всієї системи освіти в нашій країні, в т. ч. й музичної, потребують визначення певних умов і методів керування творчою діяльністю студентів що найбільшою мірою відповідають поставленим завданням.
За висновками В. Шульгіної, з трьох етапів злету музичної школи (включаючи ХVІІ – першу половину ХVІІІ ст.) у ХХ ст. Україна пережила два з них: – часи Української Народної Республіки 1917–1920 рр. та час суверенної незалежної України, з 1991 р., які поряд з відродженням традицій розвитку творчого становлення особистості музиканта, потребують наукового обґрунтування інших складових системи національної музичної освіти у всіх її ланках, особливо у ВПШ, де відбувається перебудова музичної освіти на основі нових інформаційно-педагогічних технологій. Автор виявила у періодизації розвитку української музичної школи загальні тенденції національно-освітнього процесу, довела необхідність використання новітніх наукових концепцій творчості особистості з метою вироблення системи національного музично виховання підростаючого покоління та підготовки фахівців до виконання цієї місії у сучасному культуротворчому процесі.
Отже, сучасні умови національного відродження, оновлення всієї системи освіти в нашій країні, в т. ч. й музичної, потребують визначення умов і методів керування творчою діяльністю студентів, що найбільшою мірою відповідають поставленим завданням. Дослідивши праці науковців які працювали над вивченням періодизації розвитку української фахової (фортепіанної) освіти можемо зробити наступні висновки:
а) великий вплив на розвиток музичної освіти належить провідним піаністам-педагогам, які в певний історичний період як пасіонарні особистості впливали на культурний розвиток суспільства;
б) безумовно, зародженню та становленню власної фортепіанної школи сприяв вплив зарубіжних шкіл, таких як: російська, польська, німецька та інші;
в) відзначимо вплив різних чинників на формування змісту національної музичної освіти: характер філософсько-естетичних і психолого-педагогічних концепцій певної епохи; культурологічні тенденції загального розвитку мистецтва і освіти;
г) фортепіанна школа являється окремим суб’єктом у вирішенні проблем розвитку музичної культури;
ґ) фортепіанне навчання являється самостійним суб’єктом культуротворення в суспільстві за рахунок розширення його змісту за допомогою залучення учнів до просвітницької діяльності;
д) за умов сучасного реформування національної освіти в Україні у напрямку її гуманізації та утвердження національних і загальнолюдських цінностей особливого значення набувають розбудова і розвиток національної музичної школи.
Список використаних джерел:
1. Беклемішев Г. М. Психофізичні основи сучасної фортепіанної техніки / Г. М. Беклемішев // Рад. музика. – 1939. – № 4. – С. 35–50.
2. Беркман, Т. Л. Методика обучения игре на фортепиано / Т. Л. Беркман – М., 1977.
3. Гуральник Н. П. Українська фортепіанна школа ХХ століття в контексті розвитку музичної педагогіки: історико-методологічні та теоретико-технологічні аспекти : [монографія]/ Н. П. Гуральник. – К. : НПУ, 2007. – 460 с.
4. Гуральник Н. П. Українська фортепіанна школа ХХ століття у контексті розвитку теорії і практики музичної освіти : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук : 13.00.01 // Наталія Павлівна Гуральник – Київ., 2008. – 472 с.
5. Черкасов В.Ф. Розвиток музично-педагогічної освіти в Україні (друга половина XX –початок XXI століття) : дис. … доктора пед. наук: спец. 13.00.01 / В.Ф.Черкасов. – Київ., 2009. – 465 с.
6. Шульгіна В. Д. Музична україніка: інформаційний і національно-освітній простір: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства: 17.00.01 //Валерія Дмитрівна Шульгіна – Київ., 2002 – 41 с.