15 лютого – День пам’яті воїнів-інтернаціоналістів. Пам’ять наших земляків, воїнів-афганців – це болюча історія українського народу. Про неї потрібно пам’ятати, її потрібно згадувати, адже багатьом матерям так і не судилося побачити сина, рідним – брата, дітям – батька. Сьогодні їхні обличчя закарбували лише старі сімейні фотографії, кам’яні плити пам’ятників, устелені квітами підніжжя могил.
«Ніхто не забутий, – ніщо не забуте…» саме такими словами 16 лютого в актовій залі Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини розпочався вечір пам’яті, концерт-реквієм з нагоди вшанування Дня воїнів-інтернаціоналістів та пам’яті Героїв Майдану «Небесної сотні».
«Це лише часточка великої данини і пошани людям, що своєю кров’ю відстояли нашу свободу» – зазначають члени студентського самоврядування мистецько-педагогічного факультету, організатори заходу.
Слово перед учасниками та гостями мав Володимир Миколайович Дуровко.
У своєму виступі Володимир Миколайович, із болем в душі від моторошних спогадів війни, розповів про ті страшні роки його життя, які він провів в Афганістані. Звернувся до всіх присутніх із проханням цінувати, берегти, любити та захищати свою Батьківщину. Побажав усім добра, здоров’я та миру. Аби ніхто не відчув на собі страшного лиха, ім’я якому – війна.
В пам’ять про ті трагічні часи, студенти мистецько-педагогічного факультету читали вірші, оспівували в піснях, відображали в танці події, які залишили важкі рани в душах тих, кому довелося пережити ту війну.
Матусю, рідна, не сумуй.
Я повернусь, я обіцяю.
Дітей від мене поцілуй, скажи що я їх захищаю!!!
Тут йде страшний, запеклий, довгий бій.
Та ми не маєм права відступати.
Бо землю нашу треба захищати, від тих проклятих ворогів.
Прийде послання матері, що син ГЕРОЙ, що у бою поліг.
І впаде мати з криком на порозі «Та ти ж мав повернутися живим».
Таких героїв в УКРАЇНІ є багато, в моєму серці житимуть завжди.
Так уклонімося усім солдатам.
Які за нас в бою тім полягли…
Автор: Ольга Перепелюк
Чимало лiт минуло вiдтодi, як вивели з Афганiстану радянські війська, але рани цiєї війни кровоточать i досi. Не можуть матерi забути загиблих та покалiчених синiв, а дружини та дiти своїх чоловiкiв i батькiв. Ми маємо знати про страшнi подiї афганської вiйни i пам’ятати, що і серед нас живуть люди, якi стали свiдками й учасниками воєнних подiй.
Сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю загиблих наших земляків, воїнів-інтернаціоналістів, які не повернулися живими до батьківських осель.
Сьогодні ми вшановуємо пам’ять героїв України різних історичних подій. Тепер ми стали сучасниками ще однієї масової трагедії нашої країни, в якій полягли наші побратими – Герої Майдану, Герої Небесної сотні.
Кожен із цієї Небесної сотні, як і ми з вами, мали свою сім`ю, батьків, друзів, захоплення, свої симпатії і свої невідкладні справи. Але поклик їхньої душі саме в цей час призвав їх до боротьби за вільну, демократичну, чесну Україну.
Шануємо ми й світлу пам’ять бійців АТО, які мужньо відстоюють незалежність та суверенність нашої держави, боронять життя людей та творять подальше для нас світле мирне майбутнє.
Мов сокіл до неба злітає душа,
Неначе у серці той гомін луна,
Той гомін від болю чи щастя не знаю,
А силу його я все ж відчуваю.
Моя сивая ненько, Моя Україно,
У сні й наяву до тебе я лину.
Як очі закрию бачу Кримськії гори,
Бачу гай, лани і дикі простори…
Моя Батьківщино, Ой нене моя,
Вклоняюсь тобі
Я дитина твоя.
Палає у полум’ї змучена мати,
Бо змії лихії почали кусати.
Все терпить, бо ж їх породила
Як тяжко не було, дітей боронила
Боронить й на далі
Буде боронити, щоб знов за вікном
Сміялися діти,
Щоб сльози щастя, не горя бриніли,
Посіявши душах віру й надію.
Анастасія Марищук «Крик душі»
Завершився вечір пам’яті словами декана мистецько-педагогічного факультету, канд. історичних наук, доцента Олени Володимирівни Дудник:
«Ми закликаємо Вас сьогодні згадати у Ваших молитвах усіх Героїв, які поклали своє життя за майбутнє, майбутнє нашої України. Хай пам’ять про наших Героїв згуртує нас, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі. У жалобі схилимо голови. Вони згасли як зорі…»
